Главная » 2009 » Март » 22 » Эсперантист Николай Кузнецов (на украинском)
15:15
Эсперантист Николай Кузнецов (на украинском)

Микола Кузнєцов – радянський розвідник

Одним із наймодніших напрямків світової кінематографії післявоєнної доби стала шпигуноманія.

Пам’ятна плита на могилі Миколи Кузнєцова у Львові (Фото: Вадим Дмитриченко)У 1960-х з’явилися також радянські фільми про “разведчиков” (“наших”) і “шпионов” (“їхніх”): ідеологи радянського націоналізму вирішили створити власний відповідник self-made персони та супермена.

Перша така стрічка – “Подвиг розвідника” – мала величезну популярність, яка зблякла лише після виходу на “блакитні екрани” серіалу про секс-символ 1970-х Штірліца. Натомість у 1960-х прообразом красеня-росіянина у формі німецького офіцера був Микола Іванович Кузнєцов. Справжнє його ім’я – Никанор. Він же – “обер-лейтенант Пауль Вільгельм Зіберт”. Він же – “Пух” і “Колоніст”. Він же – “Рудольф Вільгельмович Шмідт”. Він же – “Микола Васильович Грачов”. Герой Радянського Союзу, розвідник, який діяв у столиці фашистської України Рівному та Львові – адміністративному центрі Галицького дистрикту Краківського генерал-губернаторства.

Никанор народився 27 липня 1911 р. в селі Зирянка (тепер – Талицького району Свердловської області) у заможній сім’ї старообрядця. Нині це видається неймовірним, але він навчився німецької мови у свої шкільні роки від звичайної сільської вчительки (втім, не зовсім звичайної: студіювала у Швейцарії) та спілкуючись із місцевими аптекарем-австрійцем і вчителем праці чехом. А володів шістьма (!) діалектами німецької та есперанто, комі (угорсько-уральські мови – найскладніші в Європі), польською та українською. Зрештою, кінематографістам залишилося вигадувати не надто багато. До того ж, східні народи передовсім цінують у людині харизматичність. А Кузнєцов справді був таким. І досягнув усього волею, самоосвітою та самовихованням. Це також здається неймовірним, проте хами з відзнаками генералів НКВС, які будували свої структури та службові стосунки на засадах приниження підлеглих (зрештою, як уся Росія), м’якли перед сином “куркуля-колчаківця” із глухого уральського села, відрахованого з III курсу лісотехнікуму та комсомолу, засудженого до року виправно-трудових робіт (вдруге до в’язниці Кузнєцов потрапив під час чисток 1937 р.), розлученого з полум’яною комсомолкою.
Леонід Райхман, керівник відділу диверсій НКВС, так згадував про своє знайомство з Кузнєцовим: “Когда он только ступил на порог, я прямо-таки ахнул: ариец! Чистокровный ариец. Росту выше среднего, стройный, худощавый, но крепкий, блондин, нос прямой, глаза серо-голубые. Настоящий немец... И это – уральский лесовик!” Отакої-от думки були радянці про самих себе...
Кузнєцов потрапив на очі керівництву відділу диверсій НКВС 1938 р. Його залучили до стеження за дипломатичним корпусом словацького та німецького посольств. Був також дуже популярним серед московських красунь: певний час начальство навіть роздумувало, чи не призначити його адміністратором “Большого”.
Кузнєцов зарекомендував себе витонченим психологом, швидко став вхожим у дипломатичні кола Москви, роздобув чимало важливої інформації та навіть організував вербування словацького дипломата.
1942 р. у складі диверсійної групи Мєдвєдєва Кузнєцова закинули в рівенські ліси. Невдовзі Рівне наводнили радянські шпигуни, й восени 1943-го у “столиці” під ногами окупантів запалала земля. Після відступу фашистів Мєдвєдєв спершу отримав завдання закріпитися в Галичині, проте, з огляду на однозначну неприязнь галичан до “червоних”, Москва скасувала це рішення, і він вивів свій загін у запілля Червоної Армії. Цього не знав Кузнєцов, якого заслали до Львова в супроводі Івана Бєлова та Яна Камінського заздалегідь. Зв’язок із ними втратили ще й через бездіяльність загону Крутікова, який мав стати “зеленим маяком” Кузнєцова (згідно з одними джерелами, загін Крутікова частково знищили, а частково розсіяли українські партизани, згідно з іншими – він просто розбігся).
Тож Кузнєцов з’явився у Львові в другій половині січня із завданням убити губернатора Галичини Вехтера. Подробиць останнього періоду життя видатного диверсанта так і не вдалося з’ясувати: всі явки, куди він міг звернутися, не спрацювали. Хоча фашистські органи безпеки очікували тут таємничого рівенського терориста, проте спіймати його їм не вдалося. Щоправда, за нез’ясованих обставин Кузнєцова затримало люфтваффе, проте він зумів утекти з їхнього штабу на Валовій, застреливши підполковника та єфрейтора. А рано-вранці 9 лютого 1944 р. Кузнєцов застрелив віце-губернатора Галичини Отто Бауера та шефа канцелярії президії галицької адміністрації Гайнріха Шнайдера – біля їхньої резиденції навпроти будинку Івана Франка.
Ймовірно, що у Львові завдяки Камінському диверсанти мали зв’язки з польськими підпільниками. Можна припустити, що спершу група Кузнєцова спробувала розшукати Крутікова в районі Перемишлян, де той мав завдання закріпитися, а не виявивши його там, вирішила зв’язатися із загонами польської Армії Крайової. На цю думку також вказує його подальший маршрут: сліди групи Кузнєцова простежують здебільшого в польських селах. Проте взимку 1944 р. польське підпілля Галичини було знекровлене внаслідок жорстоких сутичок з УПА, тому допомогти йому, можливо, вже не було кому. Через три дні патруль польової жандармерії біля села Куровичі (Золочівський район) таки ідентифікував групу Кузнєцова, проте диверсанти відбилися й цього разу, залишивши фашистам трупи їхніх вояків. Але підбитий автомобіль довелося покинути. Після декількох днів блукань група Кузнєцова набрела на євреїв, які переховувалися в лісі. Як виявилося, пощастило востаннє. Невдовзі їм розповіли про двох радянських партизанів, котрі переховувалися в польському селі Ганачів (нині не існує). Це були бійці з групи Крутікова. Від них Кузнєцов не довідався нічого, крім того, що його базовий загін не діє. Найрозумнішим у цій ситуації було залишитися в єврейських землянках, проте, оскільки фронт тоді проходив у районі Бродів, Кузнєцов ще раз спробував випробувати долю. Все ж, розуміючи мінімальність шансів вижити, він написав ґрунтовний звіт про свою діяльність (до речі, вояки групи Крутікова й не думали про перехід лінії фронту; потім вони вигадували, мовляв, підсвічували ліхтариками червоним пілотам під час бомбардувань Львова й інші небилиці; сам Крутіков донедавна працював доцентом політекономії “Львівської політехніки”). Подробиці загибелі Кузнєцова остаточно з’ясував відомий журналіст Вахтанґ Кіпіані, який 2001 р. опублікував у “Киевских ведомостях” спогад учасника останнього бою Кузнєцова Петра Якиміва.
Тож 8 березня в с. Боратин (тепер – Бродівський район) групу Кузнєцова зненацька захопила чота “Гуцулка” сотні “Чорногори” з куреня “Шугая”. Переодягнених в одяг вояків вермахту радянських шпигунів партизани сприйняли за дезертирів. Як свідчить Якимів, упівці зазвичай лише обеззброювали таких людей. Проте “Чорногора” послав по перекладача. Це означало провал: Бєлов і Камінський добре не володіли німецькою. Тоді Кузнєцов попросив закурити, підійшов припалити до гасової лампи, витягнув з-під свого кашкета гранату й ліг на неї. Другого його супутника партизани застрелили відразу, третього, хоча йому і вдалося вистрибнути через вікно, чергою з автомата скосив Якимів. Ретельніше обшукавши вбитих, партизани виявили звіт Кузнєцова та якісь фотографії. Згодом командування УПА обміняло ці папери на Дарію Гнатківську – дружину керівника служби безпеки Миколи Лебедя, його доньку та родичів, яких гітлерівці запроторили до концтабору.
Впродовж 1990-1991 рр. у львівській пресі з’явилася низка протестів учасників українського підпілля проти увіковічення пам’яті Кузнєцова. Річ у тому, що на терористичні акти Кузнєцова в Рівному фашисти зазвичай відповідали масовими репресіями проти українців. Тож розпочалися гарячі дискусії про демонтаж пам’ятника Кузнєцову на вул. 30-річчя Перемоги (тепер – Свєнціцького). Проблему вирішили його земляки, які запропонували віддати пам’ятник їм. Нині він стоїть у містечку Талиця, де Кузнєцов навчався. 2000 р. у міську раду Львова надійшов лист від ветеранів Свердловська з проханням посприяти в перепохованні Кузнєцова в Свердловську. Комісія з військових поховань відмовила їм.
Ігор Чорновол
Категория: Новости Эсперанто | Просмотров: 1557 | Добавил: Vladimir | Рейтинг: 5.0/1
Всего комментариев: 3
3  
Виталий, когда я написал комментарий 2 к этой статье, то Вы сразу же уехали в командировку. Вы поехали в Ирак или в Афганистан? Много ли пленных англичан и американцев Вы оттуда привезли? Учат ли они Вас английскому уже?

Эсперантисты просят, чтобы в "Информации о сайте" Вы подписались своим именем или указали организацию, которая владеет этим сайтом. А также в рубриках "Язык Эсперанто" и "Новости Эсперанто" напишите слово эсперанто с маленькой буквы по правилам русского языка. А также просят убрать неадекватные статьи Николая Михайленко и включить для него режим модерирования, чтобы он не дискредитировал эсперанто и эсперантистов. Если Вы этого не сделаете, то Российский Союз Эсперантистов не будет сотрудничать с Вашим сайтом Филолингвия. cry

2  
Когда Николаю Кузнецову было 3 года, в 1914 году началась первая мировая война. И в его деревню потекли пленные немцы и австрийцы. Коля разговаривал с ними постоянно и выучил до 8 диалектов немецкого языка, которыми овладел в совершенстве.
Виталий, вот Вам новая методика изучения языков. Если хотите выучить английский, то надо взять в плен англичан и американцев в Ираке и Афганистане и завезти их в Ваш город. Заставьте их копать Вам огород и ухаживать за свиньями. И между делом Вы будете с ними общаться и выучите английский. Успехов Вам! cool
1  
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2005/05/06/4977/
- ссылка на источник.
Интереснейшая статья об эсперантисте Николае Кузнецове на украинском языке. Кто-нибудь мог бы перевести её на русский или на эсперанто? happy
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
5