При перечитуванні праць Сухомлинського в ході підготовки статті ком підступає до горла: скільки мудрості, правди й істини, скільки професійної та громадської щирості та пристрасності викинуто на смітник історії! Але одне по одному...
Це потрібно не мертвим, це потрібно живим...
Біографія Василя Олександровича Сухомлинського типова для радянських людей, молодість яких припала на роки Великої Вітчизняної війни. Народився він 28 вересня 1918 року в селі Василівка на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Тут пройшли його дитинство та юність. Батько Сухомлинського був селянином. Четверо його дітей стали вчителями. Викладали українську мову й літературу. У 1933 р. відправився у Кременчук. Думав про медичну освіту, але поступив на робітфак. Закінчив його і пішов у педагогічний інститут. Після 2-х років навчання, у 1935 р., став викладачем заочної школи поблизу рідного села. Йому було всього 17 років. Він перевівся на заочне відділення в Полтавський педагогічний інститут і закінчив його в 1939 р. Після закінчення інституту працює вчителем в Онуфріївській середній школі. У 1941 добровольцем пішов на фронт. У січні 1942 важко поранений під Москвою. У його грудях назавжди залишився осколок. Довге лікування в госпіталі на Уралі, після якого він за станом здоров'я в армію вже не повернувся. Його призначили директором школи в Уфі. Потім повертається в рідні місця. Недовго працює завідувачем райвно, а з 1948 до останнього дня керував Павлиською середньою школою. 22 роки бурхливої, неймовірно кипучої педагогічної, наукової, літературної й адміністративної діяльності. Ним написані 48 монографій, 600 статей, 1,5 тисячі казок і розповідей для дітей. Твори Сухомлинського вийшли на 53-х мовах народів світу. Його праця була відзначена багатьма, у тому числі вищими, нагородами СРСР. Був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РСФСР і СРСР, мав звання «Заслужений учитель УРСР». Це з осколком у грудях! І поза сумнівами - з іскрою Божою! Можна говорити про феномен Сухомлинського!
Наскільки ж і для кого актуальний досвід цього педагога в нашій школі?
При підготовці до цієї статті, перечитуючи класика нашої педагогіки, весь час ловиш себе на думці: адже це все було затребуване, це все працювало, і що б ми не казали, країна, в якій працював Сухомлинський, була славна не тільки проривами в науці й техніці, не тільки найвищим рівнем освіти та широкою мережею медзакладів, але в першу чергу тією мірою сенсу життя, що мала кожна людина в цьому суспільстві. Сенс мала й педагогіка у школі.
Українська школа переживає не найкращі часи... Утім, справедливості заради, треба визнати, що важко назвати часи, коли нашій школі було легко. Однак у радянські часи, безумовно, було зрозумілим соціальне замовлення, яке ставилось перед школою. І в рамках цього замовлення було й формування освіти людини, необхідної нашому, на той час радянському, суспільству. Складається таке враження, що освіта сучасного українця нашому суспільству не потрібна.
Цікава ситуація у країні: народжувати, боротися з демографічним колапсом - треба. А якими і для чого виростуть діти - про це глухе мовчання. Але ж для виконання задачі школи важлива саме освіта - вхідна - що маємо на вході - й завершальна - яку ми хотіли б мати на виході... Не може бути освіти без орієнтації на зразок! Інакше ні батьки не розуміють, куди вони віддають дітей, ні вчителі не будуть уявляти собі, що їм з дітьми робити, ні суспільство не буде уявляти, з чим воно зіштовхнеться, коли маса підрослих незрозуміло кого вийде за стіни школи. У цьому стосунку Україна, можна сказати, по вуха в Європі: у Європи немає ні позитивного образу майбутнього, ні концепції людини. А значить, не може бути ні культуроцентристської, ні людиноцентристської освіти та суспільства. Якщо прислухатись до слів Сухомлинського, ми зрозуміємо головну задачу школи.
Сухомлинський бачив проблему освіти у старому світі в тому, що освічена людина не хотіла брати участь у процесі матеріальної праці. Він наполягав на тому, що ті моральні цінності, які може дати освіта, здатні створити Людину Завзято Працюючу (в ім'я світлого майбутнього, в ім'я себе, таку, яка поважає себе). Він писав: сьогодні «треба виховати не просто готовність - практичну й моральну - до цієї праці, а і прагнення, бажання, потяг присвятити їй усе своє життя» (Сухомлинський В. А. Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості // Історія педагогіки в Росії. - М., 1999. - С. 377).
Тобто мету виховання він бачив у вихованні потреб, не тільки матеріальних, а й духовних, вихованні потреб, що роблять людину більш піднесеною, цілеспрямованою, свідомого.
Читаючи це, я відчуваю прикрість. Я пригадую, як нам прищеплювали примітивні бажання. Я пригадую, як відчувала незручність під час перших конкурсів краси, коли ще було очевидно, що на подіумі оцінюють самок, а не прекрасних дам чи чудових, милих, чарівних людей... Я пам'ятаю, як дівчини сором'язливо ховали очі при перших рекламах прокладок. Я перестала розуміти, що рекламують по телебаченню, тому що будь-яка реклама починалася з обіцянки одержати насолоду, і формулою насолоди було оголене дівоче тіло...
Я розумію, що школа упустила пріоритет у формуванні цінностей, а ті, хто перехопив цей пріоритет, замислюються про формування не людини, а великого споживача - тобто шлунка, тіла, зомбі.
Молоді люди, ковзаючи поглядом по рекламі, ніколи не довідаються, що пристойно і шановано бути будівельником красивих, зручних і безпечних автотрас, вони не здогадуються, що розробка й будівництво сміттєпереробних комбінатів - цілком необхідна для України й Землі в цілому робота. Їм ніхто не розповідає, що комунікації (не теле-, а звичайні водопровід, каналізацію, вентиляцію) треба постійно тримати в порядку, і тоді в нас буде менше проблем під час весняних паводків і літніх злив...
Молоді люди хочуть тут і зараз усі витвори принадності життя - пиво, машину, телицю (не дружину, помітьте, - тілку). Тому що їм кажуть, що шановано - мати речі, а не бути Людиною, Яка Творить.
Тваринні потреби виховуються легко. Твариною стати - нічого не коштує. Гітлер виховував молодь, схвалюючи жорстоку поведінку. Через десять років такого завзятого виховання світ одержав армію жорстоких і вишуканих лиходіїв. Сотні знищених сіл і міст, мільйони спалених людей... Тваринні потреби виховуються швидко.
Чи хочемо ми, батьки, щоб наші діти ставали бидлом, слухняними споживачами будь-чого? Якщо ні - то тоді ми починаємо метушитись і думати, яку ж освіту дати своїм нащадкам. Добру - виходить, дорогу і відкриваючу дорогу у світ конкуренції та «нескінченних можливостей», у світ, у якому всі беруть участь у гонці престижу.
Нам пропонують... що нам пропонують приватні освітні школи? Так, вони виховують. Але виховують сконцентрованих на собі та своїй кар'єрі людей. Їм дають знання мов та інформатики, точні науки - або, навпаки, природничо-наукові чи гуманітарні. Їх учать ворушити мізками. Але... Але в нас немає замовлення, щоб наші діти ворушили іншими звивинами - звивинами своєї душі. Але бездушні - беззахисні. Вони починають жити у вакуумі. Їх не цікавить, хто в них сусід по площадці... Ми розучуємось дружити і бути уважними один до одного.
Я критично ставилась до своєї першої вчительки. Але все частіше мені пригадуються ті маленькі сюжети з життя мого класу, в яких я бачу її як старанного вихователя. Так, мені було не дуже цікаво в неї вчитись, вона була не досить сильною, та і клас був «збірний», багато двієчників... Але я пам'ятаю, як наполегливо вона вимагала, щоб ми провідали учня, який не прийшов до школи. Мобільників не було, та й телефони були не в усіх. Але це не було приводом не знати, чому дитина не прийшла у школу. Крім того, товариші приносили уроки. І якщо дитина могла за станом здоров'я виконувати завдання, то вона не відставала від класу.
Зараз дитина може місяць не бути присутньою у класі, і до неї не прийдуть провідати, не подзвонять дати уроки. Це не цікавить дітей, тому що це не цікавить педагогів. Дитина, яка живе у класі, розуміє, що вона нікому нічого не винна і їй ніхто нічого не винний. Чи не занадто небезпечний дитячий досвід?
Кожний із нас, дорослих людей, які виховують дітей, рано чи пізно зіштовхується з тим, що йому доводиться користуватись послугами школи. Процвітаючі в бізнесі чи в політиці батьки вже звикли до того, що вони вибирають приватні школи для своїх дитят. Інтелігенти теж лізуть зі шкіри геть, щоб дати дітям зі шкільної лави пристойну освіту. Освіта дітей стає якимсь фетишем. Це пов'язано взагалі з функцією освіти в сучасному світі: різні рівні освіти відкривають різний доступ до рівня доходів і до влади, надають різну якість життя. Ми сподіваємось, що засвоєна дітьми сума знань допоможе їм бути успішними в житті. Державна школа скачується до ролі відстійника, де діти проводять час, поки батьки на роботі, щоб вони менше тинялись по вулицях. Власне, така соціальна модель сучасної європейської культури, до якої так посилено прагне й Україна: ринкова економіка диктує суспільству свої умови, а не навпаки. Оскільки таке суспільство орієнтоване на економіку, а не на людину (споживач, консьюмер не є людиною в повному сенсі цього слова; це та ж людина-функція, як і виробник), то неминуче існують «зайві люди», безробітні. Їх то більше, то менше, у залежності від кон'юнктури ринку, але вони неминучі. А значить, завжди буде конкуренція між людьми за робоче місце. Навіщо ж їх учити й виховувати! Нехай конкурують, коли жити хочуть. Треба лише вселяти страх перед законом. А про це вже нехай подбає судова та правоохоронна система. ПРОТЕ ХІБА ЦЕ ПОТРІБНО УКРАЇНІ!
Ми вже звикли бачити розв'язних, нахабних підлітків і молодих людей на вулицях, нас радують у новинах усе новими й новими жахами - убивство бабусі за пенсію, зганьблені могили на цвинтарях. Підлітки не відають, що творять, тому що немає в них усередині цього вогника, маленької свічечки - бажання бути добрим.
Що ж ми робимо з дітьми, як же ми можемо це продовжувати робити?! Мої діти ростуть в Україні й одержують освіту у школі. Що ж я, проста людина, хочу, щоб робила школа? Про якого ідеального вчителя мрію? Кому мені не страшно було б віддавати в руки своїх дітей? Якою я хотіла би бачити свою дитину? Я ставлю ці запитання - і думаю: невже це тільки мої думки? Невже вони більше нікого не хвилюють? Ой, навряд чи...
Мені хотілося б, щоби школа виховувала цільну та щасливу дитину, якій цікаво на уроках (тобто цікаво одержувати знання, здобувати знання, брати участь у цьому процесі). По-друге, мені хотілося б, щоб у цьому процесі не було принижених чи ображених дітей. Щоб їх не оцінювали за каральним принципом, щоб вони не полювали на оцінки, щоб їх у першу чергу цікавив процес, у другу - результат праці, і щоб вони не звертали хворобливу увагу на оцінки. Це дуже серйозно, це вищий пілотаж педагогіки, тому що так легко зробити фетиш чи жупел з оцінки, так легко зробити з оцінки сопілочку факіра. І тоді учні у класі розділяться рівно на дві категорії: тих, хто знаходиться під гіпнозом оцінної системи і ким можна управляти, і тих, хто нею нехтує, а тому ним не можна управляти вже зовсім у принципі. Тому що насправді оцінка витісняє зміст. Запам'ятовується не якість роботи, а тільки те, що вчитель згодний поставити.
Я втомилась пояснювати своїм дочкам, що оцінка - це суб'єктивна реальність, причому не ДИТИНИ, а ВЧИТЕЛЯ, і тільки його. Що низька оцінка - це розписка у власній - педагога - нездатності притягнути дитину своїм предметом, нездатність пояснити матеріал... А іноді - це тупа - і, знову ж таки, безпомічна помста з боку вчителя. Приклад із життя. Дитина на уроці іноземної мови робить грубу помилку, що відноситься до теми, яку вивчали рік тому. А вона в цей час хворіла. Учитель гучно глумиться над тим, що дитина «не знає елементарного», і не поспішає їй негайно розповісти, у чому ж складається ця елементарність. Його справа зроблена: він розповів, що дитина тупа й безпомічна, і взагалі дурепа. Як ви гадаєте, дитина може після цього засвоювати знання? Чи підійде до вчителя не зайвий, а необхідний раз за допомогою? Навряд чи... Як ви гадаєте, ця вчителька щось чула про Сухомлинського і його ставлення до дитини?
Як ви гадаєте, чи етично батькам підходити до вчителя з проханням про допомогу дитині за додаткову винагороду? Учителі одержують дуже мало. Але я, як матір, розумію так: є вчитель і його підхід до роботи. І якщо моя дитина - чи його батьки - щаслива від педагогічного процесу, який забезпечує цей учитель, то в нас є чотири свята - День учителя в жовтні, Новий рік, 8 березня (23 лютого) і День останнього дзвоника. І ось дійсний учитель гідний подарунків з боку вдячних батьків. Не спонсорства, не додаткового доходу за факультативні години - а саме подарунків. Хороший учитель - це дорогоцінний дар, і батьки будуть його обдаровувати. Але вчитель, як і народний цілитель, не має права за своє чарівництво брати гроші, інакше його дар буде перекручено. Школа, як і лікарня, не повинна бути комерційним закладом. Учителі та лікарі повинні сприймати свою професію як службу людям. Це жерці нашого суспільства, і не треба їх перетворювати в торговців.
А тепер поговоримо як жерці з жерцями, між собою, про своє професійне вміння й достоїнство. Шалва Амонашвілі казав, що якщо робітника на заводі не підпустять до верстата, якщо він не знає механізму роботи з верстатом, то як учитель може входити у клас, не знаючи в обличчя своїх вихованців, не розуміючи, що їм потрібно? А потрібно нашим дітям не багато й не мало, а навчитись жити, діяти в цьому світі (причому не тільки матеріальному), досліджувати його й користуватись його законами. Причому бажано, щоб він користувався цим етично, не шкодячи природі та оточуючим. А в ідеалі, щоб він був готовий до творчої праці на благо Землі й України, якщо вже живе він у нашій країні. По-моєму, так. По-моєму, це така проста, виразна задача. Виразна задача для дитини - побачити, що вона не самий пуп землі, що навкруги є люди, які іноді потребують допомоги та співчуття, а іноді вони настільки цікаві, що дуже важливо вміти їх побачити, почути, спробувати зрозуміти.
Коли кажуть, що у школі необхідне екологічне виховання, це означає, що треба прищепити дитині відповідальність за свою рідну землю, почуття хазяїна. А це значить, що така молода людина не стане просто рубати ліс у Карпатах, і вийде висаджувати-відновлювати там лісовий масив, нехай навіть за рубання лісу дають у десять разів більше, ніж за висадження дерев. Це значить, що у передмісті Одеси не будуть зводити малюсінький лісовий масив, щоб обладнати приватний пляж. В екологічно вихованої людини іі особисті інтереси, її особистий простір не закінчуються своєю сорочкою, її хата - не з краю, її світ - це як мінімум уся країна, в якій ми всі, нехай і опосередковано, але тісно взаємозалежні, а в межі - її світ - це вся наша планета. «Возлюби далекого свого», - казав Ніцше! У сучасному світі ми всі стаємо все більш взаємозалежними і при цьому - усе більш роз'єднаними. Парадокс! Небажання зрозуміти цю ситуацію й позбутись цього парадокса чревате глобальною трагедією. Якщо в Карпатах повінь - Донбас прийде на допомогу, якщо в Алчевську в 40-градусний мороз прорвало опалення й замерзають люди - Карпати прийдуть на допомогу. Безумовно, без державного регулювання та координування зусиль у допомозі обійтись не можна! Але жодні закони та розпорядження не замінять здатність людини співпереживати, бажання бути Людиною: чуйною до чужого болю, безкорисливо доброю, відповідальною, навіть жертовною у критичній ситуації, розуміючи у глибині душі, що тільки так кожний може розраховувати на допомогу іншого. Адже саме на це спрямована вся виховна система Василя Олександровича Сухомлинського. Це все так красиво звучить, так усе правильно, але далеко не очевидно в нашому складному й дегуманізованому суспільстві. Кожний може сказати: «Чому я повинен, якщо є спеціальні служби, засоби, є ті, хто одержує зарплату за це»... Але найстрашніше - життя за інструкцією. За інструкцією можлива тільки смерть.
Про бажання дітей трудитися Сухомлинський думав постійно: трагічно й високо розуміючи це. «Україні потрібні робітники», - сказав один із сучасних діячів Міносвіти у відповідь на запитання вчителів про катастрофічне падіння вимог до освіти в сучасній школі. Вибачте, але неосвічена, невихована людина, яка сповідує норми, нав'язані нашою рекламою, ніколи не стане хорошим робітником. Вона стане люмпеном, утриманцем, але не робітником. І поки ми не зрозуміємо цього, поки ми не почнемо вчити дитину, щоб вона розуміла працю як своє високе призначення людини, відповідальної за весь світ і за свою малу батьківщину, у нас не буде робітників, у нас буде або худоба, або утриманці, тобто злочинці.
Окрім того, до нас у школу приходять діти, можливо, не дуже здорові (де ви зараз бачили малят, які випромінюють здоров'я?), з якимись комплексами... І нам треба зробити так, щоб вони під час навчання не погіршили, а покращили стан свого здоров'я (якщо Україні потрібні робочі руки й жінки, які народжують, а не інваліди та безплідні пари). Ви вважаєте, що це все не задача школи? Даремно. Є вчителі молодших класів, які просять усіх дітей піти в той самий колектив - хоровий, танцювальний, театральний, тому що це згуртовує дітей. Або у спортивні секції, тому що це працює на здоров'я (якщо не говорити про прагнення до надрезультатів за рахунок здоров'я дітей).
І останнє: про наше вчительське, цехове, що не треба розповідати ні батькам, нікому зовсім. Про те, чого ми у глибині серця свого домагаємось. Адже немає для нашої вчительської праці більшої відради, ніж «дякую» дорослих учнів і гідних людей, яких ми виростили. Чи не так, добродії? А хороший учень - це в першу чергу для соціуму хороший, свідомий громадянин. У мене був друг в Абхазії. Він закінчував Московський медінститут, і його збиралися залишити працювати на кафедрі. Він НЕ ЗАХОТІВ! Він сказав: треба ж, щоб і там хтось добре лікував людей... Руки, скажу вам, у нього були золоті, я бачила, як бабусі-пацієнтки, з яких він грошей не брав, цілували йому руки за те, що вони такі легкі... На селі, наприклад, хороший випускник вибере освіту агронома чи зоотехніка, садівника чи метеоролога, вчителя чи фельдшера, механізатора чи будівельника доріг. І це правильний громадський вибір, тому що такий випускник повернеться на свою землю і буде її облаштовувати, буде творцем світу. І це більш чесно, ніж ставати менеджером в офісі з продажів закордонних шампунів чи офіціанткою в заштатній міській забігайлівці, тому що це - суєта суне. Я не проти офіціанток і менеджерів. Вони теж потрібні. Але вони не гідні того, щоби бути ідеалом! Тим більше якщо мотив стати такими - «поиметь живую копейку», а не нагодувати голодного чи чітко організувати постачання або консультацію, або...
Візьмемо перший лист із шедевра Сухомлинського «Листи до сина»: «Дочекаємося твоїх перших студентських канікул - я познайомлю тебе з одним старим із сусіднього колгоспу, він уже більше тридцяти років вирощує саджанці яблунь. От це дійсний художник у своїй справі. У кожній гілочці, у кожному листику вирощеного деревця він бачить себе. Якби сьогодні всі люди були такими, можна було б сказати, що ми досягли комуністичної праці»... Якщо не буде таких садівників, якщо не буде в суспільстві людини, яка закохана у свою справу й горда їм, то звідкіля ж візьмуться й хороші президенти? Якщо суспільство не здатне створити державу, що ставить у центр культури Вчителя, то звідкіля взятись таким садівникам? А президентам? Тільки Вчитель і тільки за підтримки держави може виховати дійсного громадянина. Це велике може дати держава з цілісною ідеологією. І зовсім не важливий ступінь істинності цієї ідеології. Це окрема тема та проблема. І ось система Сухомлинського давала можливість Учителю прищепити Учню цю причетність до великого!
Педагогічна спадщина В. А. Сухомлинського актуальна. Вона спрямована на життєвість, на справжність людини. Вона виховує самоповагу. Сухомлинський може стати нашою дороговказною зіркою в любові до дітей, до своєї професії, до своєї батьківщини. Він - для живих. І він допомагає залишитись живими навіть у найбільш важкі часи кризи нашої вітчизняної школи. Колись наші воїни піднімались на битву не заради грошей, а заради виконання громадянського обов'язку, заради живота (читай - життя). «Бій іде не заради слави, заради життя на землі!». Жити - не значить трястися за своє тіло, а значить зберегти свою честь і душу. Зараз ми на передньому фронті битви за душу нашої країни, за душі наших дітей, за те, щоб ми були славою землі, а не її ганьбою.
Шлях до Сухомлинського - це шлях від неподобства до образу. Тому що він більше, ніж багато хто інший, розумів і ставив задачу саме як створення образу, а точніше - сходження до образу. Це сходження до образу Вчителя, але - що важливіше у сто крат - сходження до образу Учня - ніжної істоти, довірливої й чесної в серці своєму. Тому кожна фальш із боку вчителя ранить і спотворює учня. Тому що вчитель - це транслятор культури, транслятор того, як суспільство ставиться до дітей, до праці, до країни, до світу, до дружби, до відповідальності...
І Сухомлинський намагався знайти гранично чесні визначення, НАВІЩО те чи інше робиться або не повинно робитись у школі. Тому він казав: «Предмет повинен цікавити вчителя, щоб учителю було цікаво, як розвивається учень, чи правильно він вирішив задачу. Щоб учителю був видний і цікавий учень, ніщо не повинно заважати вчителю, а вже тим більше - його рідний предмет».
Головне - якщо вчитель і може щось зробити, то тільки таки зробити, а не чекати дозволу згори чи рознарядки... Тобто працювати, не звертаючи уваги ні на похвали, ні на заздрість. Як орач, не дивлячись ні на що, сіє зерно в землю й не може дозволити собі упустити час посіву, так і Вчитель сіє зерна культури в душі маленьких людей і не може собі дозволити відволікатись від своєї Справи на політичні та ідеологічні бури.
Категория: Педагогика | Добавил: sveta (11.03.2009)
| Автор: О. Шейніна
Просмотров: 3286
| Рейтинг: 5.0 |
Вы овладеете английским!
Вы верите, что всего за несколько часов можно понять, как поставить правильное произношение, не изучая долго и нудно теоретическую фонетику, а всего-лишь поймав "фокус" языка?
Вы верите, что за несколько часов можно понять всю систему английских времен, которую безуспешно учат годами в школе, институте или на курсах?
Вы верите, что вместо скучных учебников можно заниматься по Вашим любимым фильмам и сериалам, испытывая при этом восторг и наслаждение от занятий английским?
Мы не только верим, а и твердо убеждены, так как уже сотни людей прошли по этому пути и поделились с нами своми успехами и достижениями!
И мы верим в Вас, потому что Вы легко научились говорить на языке, который на порядок сложнее английского!
Поэтому более простым и логичным английским Вы овладеете гораздо быстрее и легче! Конечно,если будете делать это правильно, естественным путем - моделируя носителей языка. Руководствуясь при этом не громоздкими правилами, а простыми и понятными визуальными моделями!
Получите бесплатно материалы - подпишитесь на рассылку!
Получите результат немедленно - приступайте к занятиям прямо сейчас!
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
Главная страница 
При перечитуванні праць Сухомлинського в ході підготовки статті ком підступає до горла: скільки мудрості, правди й істини, скільки професійної та громадської щирості та пристрасності викинуто на смітник історії! Але одне по одному...
Тобто мету виховання він бачив у вихованні потреб, не тільки матеріальних, а й духовних, вихованні потреб, що роблять людину більш піднесеною, цілеспрямованою, свідомого.
