Успіхи і поразки відкривача Супрасльського кодексу.
Отець Михайло Бобровський. Гравюра ІІ половини ХІХ ст. на основі прижиттєвої літографії Штрихи до біографії піонера славістики Михайла Бобровського
Минулого року до списку Пам’яті світу (Memory of the World International Register), міжнародного проекту ЮНЕСКО, метою якого є збирання та надійне зберігання найцінніших історичних документів, внесений був так званий Супрасльський кодекс. Окремі частини його, а разом це 285 пергаментних аркушів, зберігаються у бібліотеках Варшави, Любляни та Петербурга. Писана кирилицею богослужбова книга з’явилася на початку ХІ сторіччя у Болгарії. Здавалося б, попри величезну її цінність для вивчення історії мови південних слов’ян, причетність до української культури нібито дуже посередня. Втім, варто згадати місто, від якого виникла відома в науковому світі назва манускрипту, та особу його відкривача — богослова і славіста Михайла Бобровського, 160 років від смерті якого минає 21 вересня.
Супрасльський монастир, у якому отець Михайло Бобровський знайшов у 1823 році староболгарський пергаментний кодекс ХІ століття Фото: Юрій ГАВРИЛЮК Фото: Юрій ГАВРИЛЮК Супрасльський монастир, у якому отець Михайло Бобровський знайшов у 1823 році староболгарський пергаментний кодекс ХІ століття Сьогоднішній Супрасль, кількатисячне містечко, розташоване поблизу Білостока, столиці Підляського воєводства у Республіці Польща, відділене від України державним кордоном, а автохтони цієї околиці — білоруси. А все ж, чого не заперечують і білоруські історики, місцевий монастир виріс із «київського кореня», адже його засновником був рід магнатів Ходкевичів, що походив із Київської землі.
У другій половині XV ст. Іван Ходкевич, син київського боярина Ходка (Федора) Юрійовича, який вірно служив Великому князеві Литовському Казимирові, дістав у винагороду чималий шмат пущі над річкою Супраслю, при межі з Бiльською землею. Однак не встиг освоїти цю, ще майже безлюдну територію — у 1482 р., під час наїзду на Київ кримських татар, потрапив у полон і помер у неволі. Його син Олександр подбав не лише про облаштування чималої латифундії, але й про основи релігійного життя, фундуючи монастир для ченців, котрі саме прибули з Києво-Печерської лаври. У 1500 році ченці поселилися в урочищі Сухий груд на березі Супраслi. Незабаром зведено тут велику муровану церкву в готичному стилі, на честь Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Її бічні вівтарі присвячені були «благовірним князям руським» Борисовi i Глiбовi та «строітелям печерським і начальникам общему житію Антонію і Феодосію, з Богом спасаємого града Києва, в Руській землі».
Супрасльський монастир швидко став одним із найбільших осередків інтелектуального життя православної церкви, доказом чого є його величезна, як на ті часи, бібліотека. Перші книги були завезені з Києва та інших міст, скажімо «Київський лiтопис», який охоплював iсторiю Русi до 1515 року. Згодом і тут ченці писали копії церковних книг та самостійні твори, зокрема полемічного характеру, спрямовані проти як протестантів, так і католиків. Один із полемічних збірників, списаний у 1580-х рр., потрапив до бібліотеки Золотоверхого Михайлівського монастиря в Києві. Сьогодні рукопис зберігається у ЦНБ ім. В.Вернадського, разом із іншим раритетом — «Супрасльським ірмологіоном», збірником церковних музичних творів, списаним у Супраслі в 1596—1601 рр., який потрапив згодом до однієї з підземних церков Києво-Печерської лаври (вважається найдавнішим зразком українського нотолінійного запису).
Найбільше, однак, монастир над Супраслю уславив згаданий на початку староболгарський кодекс, який у 1823 році потрапив до рук Михайла Бобровського, викладача Віленського університету та дослідника найдавніших слов’янських рукописів. Було це тоді, коли славістика як наука тільки зароджувалася, отже, Бобровський, особисто знайомий із «батьком славістики» чехом Йосефом Добровським (1753—1829), був одним із її піонерів. Належав він до того самого покоління зачинателів вивчення слов’янських мов і культур, що й такі визначні постаті, як словенець Єрней Бартоль Копітар (1780—1844), росіянин німецького походження Олександр Остенек-Востоков (1781—1864), чехи Вацлав Ганка (1791—1861) і Йосеф Юнґман (1773—1847), словак Паволь Йосеф Шафарик (1795—1861).
Можна б подумати, що професор Бобровський — дослідник із величезним хистом до мов та потужною пам’яттю, який вів невтомні пошуки по всіх доступних йому книгозбірнях, був у такий час приречений на успіх. Однак ученому, прийнятому до багатьох наукових товариств, зокрема у Римі, Петербурзі та Парижі, не судилося вписатися в історію славістики творами, гідними його таланту. Окрім публікацій у тодішній польській і російській науковій пресі, славістичні праці Бобровського залишилися в рукописах і здебільшого загинули.
Ким був талановитий дослідник, якому так не поталанило у житті?
Народився він 8 листопада 1784 р. в селі Вілька-Ваганівка, у південно-східній, етнографічно українській частині Більської землі у Підляському воєводстві. Дитячі роки та молодість Михайла припали на період доленосних для Європи подій. У 1789 році спалахнула Французька революція, яка заперечила божественне походження влади королів та імператорів і джерелом кожної суверенної влади проголосила націю та стала одним із джерел романтизму, що відіграв величезну роль у перетворенні цілої низки позбавлених державності слов’янських народів на нації, котрі прагнуть суверенності. 1795 році відбувся ІІІ поділ Речі Посполитої, внаслідок чого північна частина Підляського воєводства була включена до складу Прусського королівства, південна відійшла до Австрійської імперії. Саме біля підляського містечка Немирів були державні кордони Пруссії, Австрії та Росії, якій відійшла правобережна Україна та майже вся територія Великого князівства Литовського. У 1807 році, внаслідок наполеонівської перемоги над Пруссією, так звана Білостоцька область, до складу якої належали заселені українцями околиці Більська і Дорогичина, була приєднана до Російської імперії.
Так Михайло, який розпочав своє навчання, у церковній школі в містечку Кліщелі за Речі Посполитої, продовжував його під владою прусського короля — у колегії піаристів у Дорогичині та в гімназії у Білостоці, а вищу освіту здобув уже як підданий Російської імперії. У 1808—1814 рр. він навчався у Віленському університеті та діючій при ньому Головній духовній семінарії (згодом став у них викладачем), здобуваючи одне за одним звання магістра богослов’я, філології та цивільного і кримінального права, а у 1815 р. прийняв священицький сан (без одруження). Але хоч Бобровському довелося у Вільні працювати передусім викладачем богослов’я, а з 1833 р. стати парохом сільської парафії на Берестейщині, його найбільшою пристрастю залишалася філологія, зокрема вивчення старовинних слов’янських книг.
Безперечно, найкращим періодом у житті молодого богослова і славіста був період 1817—1822 рр., час наукової подорожі за кордон. Метою було ознайомлення зі станом богословських наук у Європі, вдосконалення знання потрібних для богословських студій східних мов, а також ознайомлення з мовами та літературами слов’янських народів. Бобровський відвідав тоді чимало міст, передусім у Австрії, в яких працювали найвизначніші чеські, словенські та хорватські і сербські славісти. Немалий ужинок зібрав також у бібліотеках північної Італії й Франції, зокрема у Венеції, та в Римі і Парижі. Його здобутки визнали у європейському науковому світі.
Під час цієї п’ятирічної європейської «перегринації» Михайло Бобровський зустрівся із національними «будителями» багатьох слов’янських націй. Серед них був також о. Іван Снігурський (1784—1847), декан богословського факультету Віденського університету та парох тутешньої церкви св. Варвари, згодом перемиський єпископ, завдяки якому місто над Сяном стало важливим осередком національного відродження українців у Галичині (Перемишль випередив тут Львів). Церковне і культурне життя у Литві, як тоді називали колишню територію Великого князівства Литовського (у межах після 1569 року, тобто після Люблінської унії) з приєднаною до неї у 1807 р. Білостоцькою областю, було сполонізоване не менше, а може й більше, ніж у Галичині. Нічого тут не змінило і російське панування, адже царський уряд, з огляду на повну полонізацію аристократично-шляхетської верстви, вважав «зовсім польською» цю територію. Польський національний дух панував як у Віленському університеті, так і в семінарії, а їхні випускники вважалися якнайщирішими польськими патріотами. Все ж таки можна сказати, що якесь «проукраїнське» національне почуття почало тоді пробуджуватися і в Михайлові Бобровському, котрий у писаних в 1819 році листах до чеха Й.Добровського називає себе русином.
На той час на півдні «Литви», зокрема у Більському, Берестейському, Кобринському і Пинському повітах, проживало до чверті мільйона етнічних українців. Однак Вільно, де серед студентів та викладачів університету й семінарії була група вихідців із народної української стихії цього регіону, не стало у ХІХ ст. центром українського національного відродження. Перша причина —ліквідація Віленського університету після придушення Польського повстання 1830—1831 років. Друга — це особлива ситуація російсько-польського двобою за «віру і народність», який розпочався із приходом до влади царя Миколи І (1825 р.) та набрав обертів у другій половині ХІХ століття. В цих умовах етнічні українці і білоруси, які були прихильниками католицизму та польської культури, опинялися у польському національному таборі, а «тверді русини» швидко потрапляли у нурт «западнорусскости» (аналог москвофільства, яке зачепило й австрійську Галичину з підросійською Волинню).
Коли у серпні 1817 р. Бобровський виїжджав із Вільна, тут ще панував ліберальний дух, витоки якого сягали наполеонівської епохи. Та коли у 1822 р. він повернувся та став викладачем богослов’я й арабської мови, яку вивчив у Парижі, починався вже період реакції. Незабаром серед студентів університету було викрито польські таємні організації, чільним діячем яких був і Адам Міцкевич. Почалися арешти та заслання. Потерпів також Михайло Бобровський, який у своїх лекціях та проповідях критикував стан справ як в університеті, так і в Церкві. Улітку 1824 року його звільнили з університету з наказом поселення у василіянському монастирі в Жировичах.
Це своєрідне заслання вчений використав до впорядкування своїх дослідницьких справ. У травні 1825 року в петербурзьких «Библиографических листках» з’явилося повідомлення про знайдений у Супрасльському монастирі пергаментний рукописний кодекс із ХІ століття, який до рук вченого потрапив улітку 1823 року.
У 1826 р., завдяки підтримці російських славістів, Бобровському дозволено повернутися до університету, де, окрім богослов’я, він читав лекції, присвячені слов’янським мовам. У 1828 р. о. Михайла призначено також парохом віленської церкви св. Миколи, в якій зберігався інший шедевр старовини, вже українського походження — багатоілюстрований «Київський псалтир», списаний у 1397 р. в Києві (у 1518 р. книгу подарував віленській церкві вихрещений київський єврей Іван Аврам Єзофович, який дослужився до посади земського підскарбія Великого князівства Литовського). Псалтир віднайшов ще попередній парох Миколаївської церкви — о. Антоній Сосновський (1775—1852), земляк Бобровського, котрий також цікавився історичними пам’ятками. Завдяки посередництву Івана Лобойка (1787—1861), випускника Харківського університету, який у Вільні викладав російську мову та літературу, у 1822—1824 рр. з рукописом ознайомилися дослідники з так званого Рум’янцевського гуртка — київський митрополит Євгеній Болховитінов та Петро Кеппен. Проте дослідження Псалтиря обмежилося тоді лише короткими виписами, які зробив Кеппен (згодом їх використав філолог-славіст, історик і письменник Ізмаїл Срезневський, у своїй публікації про пам’ятки письменства Х—ХIV ст.).
У 1833 році, після того як Віленський університет був ліквідований царським указом, а Духовну семінарію перетворено на суто римо-католицький навчальний заклад, Михайла Бобровського призначено настоятелем парафії у містечку Шерешів (на північ від Берестя, на українсько-білоруській мовній межі). Привіз він сюди як Супрасльський кодекс, так і Київський псалтир, які після наглої смерті вченого разом з його особистою бібліотекою потрапили у приватні руки (нині псалтир перебуває у Публічній бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедріна у Петербурзі).
Шерешівський період життя Михайла Бобровського видався несприятливим для наукових досліджень. Хоч не полишив він їх зовсім, та все ж прийшлося зосередитися на душпастирській праці та вихованні племінника — Павла Бобровського (1832—1905). Згодом його вихованець поєднував військову службу, яку завершив у чині генерала, з науковою працею — окрім численних праць з військового права і статистики, Павло Бобровський був автором багатьох публікацій, присвячених історії церкви першої половини ХІХ століття. Чимало публікацій небіж присвятив своєму видатному дядькові та згаданому вже Антонові Сосновському.
Згідно зі свідченням Павла Бобровського, о. Михайло, який ще у 1837 році прийняв православ’я, у своїй проповідницькій діяльності користувався рідною йому українською мовою: «У недільні та святкові дні в церкві, завжди переповненій парафіянами, між якими було чимало католиків, протоієрей говорив повчання червоноруською, або галицькою мовою». Був він також автором звернення до царя Миколи І, який під його впливом у грудні 1839 року наказав, щоб православні священики Вітебської, Могилевської, Київської, Подільської, Волинської, Мінської, Віленської, Гродненської губерній та Білостоцької області, «по возможности читали в церквах в воскресные дни проповеди на простом общепонятном языке или изъясняли в виде бесед катихизис». Швидко, однак, православна церква, завдяки проповідям та навчанню у парафіяльних школах російською мовою, стала оплотом русифікації українців і білорусів — недавніх уніятів «Западной России». Більше того — сьогодні російська мова надалі звучить у проповідях, проголошуваних у православних церквах як у Шерешові (Білорусь), так і у рідній Бобровському Вільці-Ваганівській (Польща)!
Такою є постать о. Михайла Бобровського, вивчення біографій цього вченого та його земляків, серед яких був і професор Харківського і Київського університетів Ігнатій Данилович (1787—1843), відкриває перед нами чималий пласт українського минулого. І це історія не лише втисненого між етнічними територіями поляків та білорусів берестейсько-підляського «апендиксу», але й всієї української нації, яка щойно починала народжуватися у своїй новітній іпостасі.
Вы верите, что всего за несколько часов можно понять, как поставить правильное произношение, не изучая долго и нудно теоретическую фонетику, а всего-лишь поймав "фокус" языка?
Вы верите, что за несколько часов можно понять всю систему английских времен, которую безуспешно учат годами в школе, институте или на курсах?
Вы верите, что вместо скучных учебников можно заниматься по Вашим любимым фильмам и сериалам, испытывая при этом восторг и наслаждение от занятий английским?
Мы не только верим, а и твердо убеждены, так как уже сотни людей прошли по этому пути и поделились с нами своми успехами и достижениями!
И мы верим в Вас, потому что Вы легко научились говорить на языке, который на порядок сложнее английского!
Поэтому более простым и логичным английским Вы овладеете гораздо быстрее и легче! Конечно,если будете делать это правильно, естественным путем - моделируя носителей языка. Руководствуясь при этом не громоздкими правилами, а простыми и понятными визуальными моделями!
Получите бесплатно материалы - подпишитесь на рассылку!
Получите результат немедленно - приступайте к занятиям прямо сейчас!
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регистрация | Вход ]
Главная страница 
Отець Михайло Бобровський. Гравюра ІІ половини ХІХ ст. на основі прижиттєвої літографії
